Відтоді, як в Україні згинув комуністичний режим і започаткувались демократичні зміни, в її політикумі запанував справжній шал волі. До яких лише віртуозних кульбітів не вдаються представники численних наших партій, порхаючи у безмежному етері свободи!.. Навіть комуністи, які були незаперечними монополістами на всіх трибунах СРСР, тепер дозволяють собі такі прийоми та гіперболи, на які не могли зважитись раніше, бо щоразу мусили оглядатися на «смотрящих» згори. На тих наймудріших і єдиноправильних, що посіли вищі щаблі партійної трапеції. Всі громадяни країни були зобов’язані озиратися, і цей порядок називався «демократичним централізмом».
Звісно, демократією тоді й не пахло, але слово таке було і вживалося залежно від обставин. Та – віддамо належне – сьогодні у нас демократичний централізм таки є, і то не один. Щоб у тому переконатися, досить побувати на пленарних засіданнях Верховної Ради України. Демократія там – це говори на весь обшир своєї винахідливості, а централізм – уважно стеж за рукою наказного диригента своєї фракції.
Лідер партії не потребує такої команди і може собі дозволити значно більше. Зате він і більше дбає про авторитет своєї політичної організації в очах виборців. Відомо, за рахунок їхніх голосів отримує добре влаштоване життя. Але, як той казав, «ніщо людське мені не чуже». Тож і засуджувати керівника КПУ Петра Симоненка за його новий спалах почуттів я не збираюся, тим більше, теоретики комунізму виступали за ще більшу свободу соціостатевих стосунків у майбутньому суспільстві. Правда, в СРСР партія по-своєму пильнувала мораль й охоче йшла назустріч усім скаржникам жіночої статі.
Так, будь-який стереотип ханжі нам неприємний, але й не викликають симпатії негарні маневри задля відновлення свого реноме. Маю на увазі навмисні дії, покликані переважити в очах певного електорату свій попередній малопопулярний вчинок. Скажімо, спішно організоване і вельми гучне збирання грошей Президентові на дорогу в Америку чи… оті передвиборні рекламні щити на тротуарах, де П.Симоненко красується біля своєї молодої дружини, а напис твердить, що тільки за такої свободи людина щаслива. На мить я уявив перед зображенням цієї щасливої пари його першу дружину і здригнувся: як жорстоко! Ні, Петре Миколайовичу, так переламувати суспільну думку не варто. Ефект буде протилежний.
Розгнузданий шал у боротьбі за виборця породив нові, вкрай агресивні форми агітації та контрагітації. Високооплачувані іміджмейкери відпрацьовують з кандидатами найефективніші прийоми і методи впливу. Тут і енергійна хода, і багатозначні жести, і рішучий погляд, метал у голосі, і, для посилення картини, навіть стрімкий рух великого літака над головою. А що?.. Людям це подобається: нехай клюють і втішаються. Правда, Голова ВО «Свобода» Олег Тягнибок успішно обходиться без такої сценічної демонстрації та бутафорії. Його образ невимушений, природний, а думки логічно вмотивовані, переконливі.
Цього разу у Верховні Раді йщлося про м. Калуш як зону надзвичайної економічної ситуації. Ось за трибуну вийшов П.Симоненко. Авжеж, такої нагоди він не пропустить... І починається стрімкий штурм, гнівна атака на винних у всіх наших бідах націоналістів, які, бачте, тільки те й робили, що 18 років без упину збагачувалися, привласнюючи народні гроші. Ця «кулеметна» черга демагогічної тріскотні чомусь викликала у мене спогади: сидиш у бліндажі і тримаєш над собою зеленуваті фанерні мішені. По селектору лунає команда «Поднять мишень!».. І десь там позаду враз зачастить ротний кулемет, і над тобою так цікаво заспівають кулі. Цікаво, бо знаєш: тебе вони тут не зачеплять. А потім ти сам побіжиш із кулеметом, і вже комусь заспівають твої кулі…
Та я полишаю спогади і знову втуплюю очі в екран телевізора. Зараз чомусь так виразно захотілося крикнути: «Петре Миколайовичу! Заради Бога, назвіть мені хоч одного олігарха-націоналіста – і я вам красненько подякую. Бо вже завтра побіжу просити у нього грошей на видання своєї книжки!.. Знаю, він свідомий – не відмовить». Але полум’яний викривач не помічає мого пориву, ба й реальних олігархів називати не збирався. Він лише виступив у своєму амплуа, відіграв звичну роль у приємній для вуха пересічного громадянина тональності, і… досить. Так само вчинить і його фракція, бо всі однодумці. Так само вчинить і партія, бо принципом її організації та керування є «демократичний централізм».
Олекса Палійчук.
Сайт: paliychuk.ho.ua
Звісно, демократією тоді й не пахло, але слово таке було і вживалося залежно від обставин. Та – віддамо належне – сьогодні у нас демократичний централізм таки є, і то не один. Щоб у тому переконатися, досить побувати на пленарних засіданнях Верховної Ради України. Демократія там – це говори на весь обшир своєї винахідливості, а централізм – уважно стеж за рукою наказного диригента своєї фракції.
Лідер партії не потребує такої команди і може собі дозволити значно більше. Зате він і більше дбає про авторитет своєї політичної організації в очах виборців. Відомо, за рахунок їхніх голосів отримує добре влаштоване життя. Але, як той казав, «ніщо людське мені не чуже». Тож і засуджувати керівника КПУ Петра Симоненка за його новий спалах почуттів я не збираюся, тим більше, теоретики комунізму виступали за ще більшу свободу соціостатевих стосунків у майбутньому суспільстві. Правда, в СРСР партія по-своєму пильнувала мораль й охоче йшла назустріч усім скаржникам жіночої статі.
Так, будь-який стереотип ханжі нам неприємний, але й не викликають симпатії негарні маневри задля відновлення свого реноме. Маю на увазі навмисні дії, покликані переважити в очах певного електорату свій попередній малопопулярний вчинок. Скажімо, спішно організоване і вельми гучне збирання грошей Президентові на дорогу в Америку чи… оті передвиборні рекламні щити на тротуарах, де П.Симоненко красується біля своєї молодої дружини, а напис твердить, що тільки за такої свободи людина щаслива. На мить я уявив перед зображенням цієї щасливої пари його першу дружину і здригнувся: як жорстоко! Ні, Петре Миколайовичу, так переламувати суспільну думку не варто. Ефект буде протилежний.
Розгнузданий шал у боротьбі за виборця породив нові, вкрай агресивні форми агітації та контрагітації. Високооплачувані іміджмейкери відпрацьовують з кандидатами найефективніші прийоми і методи впливу. Тут і енергійна хода, і багатозначні жести, і рішучий погляд, метал у голосі, і, для посилення картини, навіть стрімкий рух великого літака над головою. А що?.. Людям це подобається: нехай клюють і втішаються. Правда, Голова ВО «Свобода» Олег Тягнибок успішно обходиться без такої сценічної демонстрації та бутафорії. Його образ невимушений, природний, а думки логічно вмотивовані, переконливі.
Цього разу у Верховні Раді йщлося про м. Калуш як зону надзвичайної економічної ситуації. Ось за трибуну вийшов П.Симоненко. Авжеж, такої нагоди він не пропустить... І починається стрімкий штурм, гнівна атака на винних у всіх наших бідах націоналістів, які, бачте, тільки те й робили, що 18 років без упину збагачувалися, привласнюючи народні гроші. Ця «кулеметна» черга демагогічної тріскотні чомусь викликала у мене спогади: сидиш у бліндажі і тримаєш над собою зеленуваті фанерні мішені. По селектору лунає команда «Поднять мишень!».. І десь там позаду враз зачастить ротний кулемет, і над тобою так цікаво заспівають кулі. Цікаво, бо знаєш: тебе вони тут не зачеплять. А потім ти сам побіжиш із кулеметом, і вже комусь заспівають твої кулі…
Та я полишаю спогади і знову втуплюю очі в екран телевізора. Зараз чомусь так виразно захотілося крикнути: «Петре Миколайовичу! Заради Бога, назвіть мені хоч одного олігарха-націоналіста – і я вам красненько подякую. Бо вже завтра побіжу просити у нього грошей на видання своєї книжки!.. Знаю, він свідомий – не відмовить». Але полум’яний викривач не помічає мого пориву, ба й реальних олігархів називати не збирався. Він лише виступив у своєму амплуа, відіграв звичну роль у приємній для вуха пересічного громадянина тональності, і… досить. Так само вчинить і його фракція, бо всі однодумці. Так само вчинить і партія, бо принципом її організації та керування є «демократичний централізм».
Олекса Палійчук.
Сайт: paliychuk.ho.ua
Просмотров: 658 | Дата: 05.12.2011
